Смерть близької людини іноді настає несподівано, а іноді й цілком передбачувано й очікувано. Наприклад, вона довго хворіла, була досить літньою або зовсім довгожителем (старше 90). Звісно, коли стосунки в сім’ї були теплими, то гіркота втрати однаково відчувається, незважаючи на розуміння того, що це неминуче і людина прожила довге й насичене життя.
Але бувають і дещо інші ситуації, коли смерть настає як звільнення. Про це не заведено говорити вголос, проте деякі люди не в силах лицемірити і приховувати правду – так, вони пережили це і відтепер вільні. Найчастіше це стосується родичів лежачих інсультних хворих, які відчували справжнє пекло. Той, хто хоча б один раз стикався з цим, чудово розуміє, що після паралічу хворий уже не володіє собою, нічого не розуміє, не орієнтується в просторі, а іноді навіть не впізнає близьких. При цьому він досить галасливий і агресивний – кричить ночами, намагається битися з тими, хто за ним доглядає, знімає памперси та бруднить ліжко. При цьому людина або не говорить узагалі, або її неможливо зрозуміти – мовленнєві функції порушені.
Добре, якщо це нещастя трапилося вже в дуже літньому віці, коли хворому вже далеко за вісімдесят. У цьому разі він довго не мучиться і помирає в перші два-три місяці після лікарні. А ось із тими, кому лише злегка за сімдесят, часом доводиться страждати багато років. І смерть таких людей часто викликає у родичів не горе, а полегшення – нарешті і сам відмучився, і їм дав спокій.
Подібні думки, зрозуміло, засуджують різного роду моралісти, мовляв, завжди треба плакати і побиватися. На жаль, під час хвороби стосунки в сім’ї змінюються – в інсультника помітно псується характер, точніше, загострюються всі погані якості: владність, нетерпимість, дратівливість, конфліктність, незлагідність. До моменту смерті обстановка зазвичай загострена до межі, а тих теплих почуттів, які були раніше, немає і в помині. Діти й онуки не висипаються, тому що дід або бабуся півночі кричать, кидаються предметами, а деякі навіть намагаються встати, що закінчується падінням на підлогу, добре, якщо без переломів. Спілкуватися з ними також неможливо – постійні капризи, невдоволення, відштовхування. Перевертати і міняти памперс доводиться мало не втрьох, бо інсультні хворі часто чинять опір – штовхаються, брикаються, б’ються.
Якщо родичі померлого стикаються з негативом на свою адресу, їм треба зрозуміти таке:
- У жодному разі не звинувачувати себе у власних почуттях. Зрештою, всі люди смертні, як то кажуть, “всі там будемо”. А так людина достатньо пожила, побачила, а те, що трапилася хвороба – тут ніхто не винен. Зрозуміло, рідні дратувалися, бо втомлювалися, але, строго кажучи, вони ж звичайні люди, а не роботи, мають право на емоції. Легко читати мораль тільки тим, хто не знає, що таке життя з лежачим хворим.
- Не змушувати себе плакати. Жалюгідно виглядає з боку, коли родичі намагаються зобразити скорботу, особливо якщо всі прекрасно розуміють, що її немає. Можна просто мовчки стояти поруч із труною і зберігати спокій. Влаштовувати “показний виступ” на публіку не потрібно.
- Просто бути собою. На худий кінець, не потрібно збирати на похорон і поминки всіх кого не лінь. Часто літніх людей ховають у тісному родинному колі – тільки середнє і молодше покоління, причому найближчі (сини, доньки, невістки, зяті, онуки та онуки). Зазвичай саме вони й доглядають померлих, тому в курсі всіх складнощів. Ті, хто так довго допомагав, не засудять.
Говорячи про те, що потрібно ридати під час прощання з близькою людиною, потрібно розуміти, що далеко не в усіх довірчі й добрі стосунки. Часто деяких людей похилого віку навіть у здоровому стані терплять насилу, тому що ті переводять усю сім’ю своїми прискіпуваннями та скандалами, що вже говорити про лежачих. Пишномовні фрази на кшталт “Це ж мати!”, “Це ж бабуся!” нехай вимовляють ті, хто не бачив справжнього горя і проблем, з якими обов’язково стикаються родичі, що доглядають за старими хворими. А поховання і поминальна трапеза мають відбутися тихо і спокійно – зрештою психічно і фізично змучені люди на це заслужили.
