Ненависть, на жаль, часом переслідує людину протягом усього життя. І спрямована вона найчастіше на найближчих, з якими доводиться жити під одним дахом. Люди сваряться, обзиваються, демонстративно мовчать по кілька днів, потім знову зриваються. І так по колу, поки не настає неминуче: хтось із членів сім’ї помирає. Природно, поки триває вся ця метушня (виклик “Швидкої допомоги” і співробітника поліції для констатації смерті, переговори з працівниками ритуальних служб, відспівування, похорон, поминальний стіл), колишні емоції тимчасово відходять на другий план. Але потім поступово шум вщухає і все повертається. Тобто начебто немає поруч джерела роздратування. Але злоба все одно присутня.
Чи можна впоратися з цим воістину руйнівним почуттям? Адже нерозумно злитися на небіжчика, до того ж він не зможе відповісти і постояти за себе. На жаль, іноді ця демагогія ні до чого не приводить. Радити завжди простіше, ніж робити, особливо коли мораліст й гадки не має про те, якими токсичними можуть бути родичі. Наприклад, чоловік планомірно і свідомо нищив усю сім’ю. Він знущався з дружини, дітей, онуків. І ось він помирає. Зрозуміло, вдова, як їй і належить, ридає. Але ось представники середнього і молодшого поколінь не дуже горять бажанням сумувати. Вони лише зітхають із полегшенням, що цього аб’юзера місцевого розливу більше немає в живих. Відтепер він нікого не образить і не принизить.
Часом трапляються абсолютно незвичайні речі: скривджені буквально плюють на могилу свого кривдника. Це не рахуючи процедури з викиданням його речей і розриванням фотографій. Підсвідомо люди намагаються позбутися всього, що пов’язувало їх із тираном. Хоч його і немає більше у фізичному сенсі, його дух незримим чином присутній у квартирі. І позбутися цього мовчазного витання чогось потойбічного не представляється можливим.
Чи потрібно щось із цим робити або змінювати своє ставлення? Безумовно, насильно неможливо змусити себе полюбити або пробачити померлого родича. Багато хто не може це зробити, бо спогади про знущання, образи та побої залишаються назавжди. Найгірше, якщо при цьому присутнє якесь лицемірство, мовляв, батько і дід завжди тут, його пам’ятають, люблять і оплакують. Хоча насправді його ненавидять і бажають забути. Тільки зробити це нереально, коли старші члени сім’ї фактично пропагують культ особистості покійного: виставляють по всьому будинку його фотографії, ведуть про нього розмови, згадують, плачуть.
Залишається лише одне: максимально відгородитися від тих, хто дійсно сумує. Нехай вони займаються цим наодинці, а якщо хтось із рідні має змогу жити окремо й не відвідувати цвинтар, то нехай так і чинить. Не потрібно видавлювати із себе неіснуючі почуття на догоду матері чи бабусі. Насамперед слід залишатися собою і поважати свій вибір. Люди справді різні і далеко не всі заслуговують, щоб про них залишилася добра пам’ять. Вони власноруч знищили її ще за життя.
